Синдром відкладеного життя: чи справді буде ще один шанс
Я сконцентрувалася на виборі декоративної косметики у Білозерці в магазині “Єва”. Вранці прокинулася з твердим наміром купити червону помаду. Це вже була не перша моя спроба “вдягти!” на себе образ леді-вамп, впевненої у собі жінки…
Поринувши у процес вибору, вагаючись між яскраво до темно червоної, почула голос зі сторони:
“У війні таку помаду носити якось неправильно…”.
Поряд стояла жінка, як кажуть мої подруги, елегантного віку, десь 50-55 років. Вона виглядала дещо розгублено, але разом в її голосі відчувалися нотки засудження. Вдягнена у щось темне та невиразне, усім своїм виглядом незнайомка демонструвала “сірість”. У мене від неї відразу з’явилося відчуття порожнечі, смутку або нездатності відчувати задоволення.
На роботу я прямувала у новій червоній сукні та з малиновими губами, які було видно з того берега. Йшла, вслухаючись у ледь вловимі звуки дрону і думала про синдром відкладеного життя.
Моя бабуся мала кімнату, яка зачинялася на ключ, і заходити туди зась. Це була якась особлива кімната для особливих випадків. Які не наставали. Кімната все моє життя залишалася незаймано чистою, з височенними рядами нових подушок (на придане усім онукам та онучкам) та шафою з речами, які бабуся так і не вдягнула.
Пам’ятаєте, колись вдома у багатьох із нас стояли серванти, які у своїх надрах зберігали сервізи? Цей посуд ніколи не знав напоїв та їжі, бо їх не використовували за призначенням. Ці речі були на свята / на нове житло / на придане дітям / щоб усім показати статок / тощо…
Якось моя нова знайома поділилася історією. У бабусі в кімнаті стояв скручений килим. Його купили за шалені на ті часи гроші “з рук”. Це мав бути подарунком онучці на весілля. Вона пам’ятає його з 8-річного віку. Коли ця знайома в 22 роки народила першу дитину – забрала до себе жити ту саму бабусю. Разом із килимом. Він зайняв своє звичне місце біля бабусиного ліжка, “дулом” вгору. Онучка запропонувала розстелити килим на підлозі, щоб бабусі було тепло і затишно. У відповідь почула обурення старенької, бо килим “надто дорогий для підлоги” і… “новий”! Той килим стоїть туго скручений і досі, ось уже 20-й рік. Так жодного разу і не використаний за призначенням.
Я твердо переконана, що все навколо має бути для зручності та задоволення, затишку і комфорту людини. Речі мають служити нам, а не навпаки. Тим паче, що під час війни багато хто з нас зрозумів, що цілком може обійтися без більшості того, чим “обросли” у власних оселях. Але якщо воно є, то логічно користуватися і жити в задоволення.
Війна стала каталізатором такого явища, як синдром відкладеного життя. Проте вона не є його першопричиною.
Пам’ятаю, в окупації я намагалася сама бути непримітною. Хотілося розчинитися у натовпі і не виділятися. Я носила спортивні костюми та натягала на голову капюшони, які до цього часу не використовувала. Здавалося, що чим більш безформний одяг на тобі, тим безпечніше. Але то скоріше інстинкт самозбереження спрацьовував, коли ти живеш у вовчій зграї.
Проте, коли окупація минула, жити легше не стало, через постійну загрозу поранень та смерті. Але…
Я часто спостерігала за людьми. І помітила, як змінилася поведінка моєї сусідки. Спочатку вона перестала робити манікюр. Причина – не відсутність грошей. Потім вона перестала фарбувати своє сиве волосся у рудий колір, що було її візитівкою. Казала про почуття провини за догляд за собою, коли наші хлопці в окопах сплять і не мають змоги навіть зуби почистити. Поступово вона перетворилася з жінки, сповненої життєвої енергії, на літню бабцю… Говорила, що коли закінчиться війна – піде до салону краси. Два місяці тому вона раптово померла…
Моя подруга розповіла про те, що мріяла показати своєму синові Миколаївський зоопарк. Незважаючи на те, що це 70 км від нас, і вона сама водійка, нагоди якось не випадало. В окупації ця ідея стала “ліхтариком мрії”, яка мотивувала жити і триматися. І ось довгоочікуване звільнення. Шлях вільний.
“Це якось неправильно – веселитися, їсти морозиво, активно проводити час, коли гинуть люди. Поїдемо вже після перемоги…”, – говорить подруга.
Із війною все частіше чую “не на часі”, “після перемоги”, “скоро”, “колись”…
А її син провів у війні вже три роки. Із семирічної дитини перетворився на підлітка, якому ніхто ті три роки ізоляції від друзів та вкраденого дитинства не поверне. І хтозна, скільки ще триватиме ця вакханалія? І чи потрібен буде той зоопарк хлопцеві у 16?..
Ця так звана “пауза” в житті – чорна ненажерлива прірва, яка поглинає не тільки саме життя, а й радість, нездійсненні мрії та залишає сіре існування… Людина перестає бути задоволеною всім. Такі люди переконані: все, що зараз відбувається навколо, – не є чимось важливим. Вони відтерміновують життя до якоїсь події або умовного моменту. Таким чином вони знецінюють те, заради чого наші воїни жертвують на фронті найдорожчим – ЖИТТЯМ!
А правда у тому, що теперішнє – справжнє! І воно спливає та більше не повернеться. У нас є тільки “тут” і “зараз”!
Уявіть родину, з ненависним для багатьох людей клеймом “переселенці”. Вони зняли за останні гроші найдешевшу квартиру, яку тільки могли знайти. Живуть серед обідраних на шпалер уже рік, маючи трьох працюючих. Кран у ванній кімнаті протікає, зрошуючи стіни та все інше навколо. І при цьому всьому у родині вважають нераціональним зробити своє життя хоча б трохи комфортнішим, бо чекають на повернення додому. У результаті, відкладають на примарне “потім” не лише своє єдине життя, а й мінімальний комфорт.
Безліч людей, які зіштовхнулися з війною, – безробітні. Вони навіть не намагаються адаптуватися у новій громаді, куди переїхали, або у новій реальності. Більшість не шукають роботу, бо “…її немає зараз, можливо, після війни щось з’явиться”. А на питання: “Де ви вже були і хто вам відмовив?” – часто чую, що жодних спроб щось знайти не було. Навіть в обпаленій війною Херсонщині, яка живе під прицілом ворога, багато чого працює. Це означає, що робота є!
Ще одна моя знайома вже два роки живе у новому місті, але ні з ким не знайомиться. Бо “не хочу я нікого бачити і товаришувати” і “…не час зараз знайомитися”.
А донька моєї колежанки розповідає, що всі гроші віддає на донати. І жодного разу за майже три роки війни нічого собі не купила. Ось тільки чогось хворіє частіше, ніж зазвичай. Можливо, так організм компенсує увагу та піклування, вкладаючи її у лікарню. Адже якщо сама собі не купує, то родичі та знайомі, намагаючись її розрадити балують і смаколиками, і презентами.
Сьогодні я запросила подругу на каву. Скучила, сто років не бачилися. А натомість почула:
“Як можна насолоджуватися життям і пити каву, коли війна? Ще нап’ємося напоїв смачних після…”
Ми можемо роками, і навіть десятиріччями чекати ідеального моменту. Нам здається, що майбутнє буде якимось ідеальним. І всі наші надії відсуваються в ефемерне майбутнє. Самі ж живемо у напруженні, бо чогось вирішили, що варто потерпіти. Через це багато маленьких, але важливих радощів сьогодення проходять повз нас непоміченими.
Хтось із вас має впевненість, що прекрасне майбутнє настане? Хтось переконаний і може перевірити, що буде саме так? Я часто жартую, що у Всесвіту свої плани і йому начхати на наші.
Мріяти стовідсотково потрібно! Проте бути пасивним мрійником – це втрачати свої ж роки. Треба ще й діяти!
Племінник каже мені про те, що в мене цікаве життя попри війну. Я сама роблю його таким. Колись я сказала собі, що не буду відмовлятися від можливостей, якщо вони сприяють втіленню моїх мрій і допомагають у досягненні цілей. Розчаровуватися і постійно чекати дива – не моя історія. Я сама і авторка, і виконавиця свого щастя!
За нижче зазначеною шкалою я належу до першої категорії людей, а їх усього три:
- Із ресурсною психікою. Вони мають сили продовжити життя навіть попри війну.
- Ті, хто затримався в проміжній фазі. Вони ніби хочуть продовжувати життя, але щось постійно їх зупиняє та повертає на декілька кроків назад. Вони часто відчувають сильну провину.
- Люди, які залишилися наче у перший день війни. Зазвичай саме вони агресивно реагують на бажання інших жити далі. Вони не сплять, не їдять, постійно читають новини та забороняють собі будь-які задоволення.
Проблема останніх цілком може бути фізіологічна – порушення нейромедіаторів мозку. І головне тут – вчасно звернутися до сімейного лікаря чи психіатра.
Ще буває по-іншому. Ви спостерігали, коли все життя люди працюють на трьох роботах, не їздять у відпустку, не ходять у кафе та ресторани, не купують “різний непотріб”: книжки, ковзани, квитки на концерт, кумедні шкарпетки зі смайликами? І все це заради будівництва власної оселі. Вони поспішали до своєї мети, що само по собі прекрасно. Але “забили” на здоров’я, спілкування з близькими, розваги, задоволення, романтику, відпочинок. Поклали всі сили, час, енергію на те, щоб “переломний момент” швидше настав. І ось у 45 років омріяний будинок прийняв їх у свої стіни. А через тиждень – від нього залишилася тільки купка попелу після ракетного удару. І жодних яскравих загальних спогадів про родину, які б “гріли душу”.
Перекоси в якийсь один бік, жертви одними сферами життя заради інших – це завжди погана стратегія. Так можна вигоріти, захворіти, залишитися самотнім, нещасним.
Хороша новина у тому, що звичку жити “потім” можна змінити!
Якщо ви виховувалися на фразах “Спочатку закінчи школу, а потім – гульки”, “Ось закінчиш університет, тоді одружуватися можна і робити, що захочеш”, “Ти знайди роботу, тоді і будеш купувати різні дрібнички на свої кровні” – ідіть до психотерапевта. Синдром відкладеного життя, звісно, це не психічне чи психологічне порушення. Практика показує, що його наявність викликає депресію, неврози, апатію тощо. І психотерапія – це шлях до покращення якості свого життя.
Не варто чекати вихідних, щоб відпочити з книжкою, закутавшись у теплий плед. Уже сьогодні є нагода подарувати собі пів години з улюбленою книжкою, бо душа просить.
Не обов’язково чекати “минулого життя”, щоб зустрітися із друзями чи кумами, тим паче, що його вже ніколи не буде у тому вигляді, в якому ви пам’ятаєте. Запросіть їх сьогодні. На вечерю, прогулянку чи організуйте зустріч на “нейтральній” території в чужому місті, щоб разом відкрити його для себе.
Навчіться кайфувати від кожного рутинного дня, шукаючи позитивні моменти, які вас тішать чи відгукуються в душі. Осіннє листя завтра обсиплеться, а у вас ще немає фото з яскравим вбранням різнобарвної осені.
Не відмовляйте собі у задоволенні купити каву, якщо ви кавоман. Можна з автомату, а якщо дозволяє бюджет – у затишному ресторані. Бо ви гідні жити на повну!
Дозволяйте собі подарунки без приводу. І щодня створюйте спогади. Щоб через тиждень, або через декілька років ви могли дістати із серця ті почуття, які виникли від задоволення в моменті.
Ліками від синдрому відкладеного життя є просте запитання: “Що я можу зробити для себе сьогодні, щоб відчути себе живим[-ою]?”
Навіть якщо відповідь відразу не з’являється – це нормально. Продовжуйте собі ставити це запитання. Рано чи пізно власні потреби, які ми довго ігнорували, дадуть про себе знати. Ви зрозумієте їхню значимість і що є шанс їх задовольнити. По факту, саме виконуючи свої різні бажання, від маленьких і, на перший погляд, незначних до великих ми створюємо життя своєї мрії. Відчуваємо себе живими і справжніми.
Просто робіть те, що хочеться!
Інна Корміленко
