У спогадах живе Афганістан
Про Афганістан писали мало і що там конкретно відбувається ні Віталій Голік із Кізомису, ні його друзі не розуміли. В газетах друкувались коротенькі замітки про те, що радянські війська виконують інтернаціональну місію, а з вуст у вуста передавались розповіді про загиблих хлопців, про цинкові домовини, про подвиги наших бійців у чужій далекій країні. Пригнічувало почуття несправедливості: чому там гинуть військові, а ми не знаємо, за що? Чому наші ровесники вмирають героями, але залишаються невідомими солдатами? Звідки на кладовищах могили з фотографіями юних хлопців у солдатській формі? Ніхто не міг дати відповідь та й взагалі мало хто хотів відповідати…
Віталій приніс присягу в місті Келита, що в Туркменістані. Там же їм оголосили, що направляють до Афганістану для допомоги братньому народу.
І ось 2 лютого 1985 року Віталій Григорович Голік прибув на постійне місце служби: «перевал-салан» у війська дорожньо-комендантської служби. Став кулеметником на БТР (бронетранспортері). Його основним завданням було забезпечення безперешкодного руху транспорту через перевал-дорогу…
Ніколи не забуде Віталій Григорович своє перше бойове хрещення, коли їх група наразилась на засідку. Його БТР супроводжував невелику колону машин із провізією. Дорогу перегородила підбита палаюча вантажівка. Ось у цей час душмани і відкрили прицільний вогонь… «У першу хвилину, – згадує Віталій Григорович, – страху не відчув, було лише дивне відчуття нереальності того, що відбувається». Але коли душмани почали стріляти із гранатомета і снаряд упав спочатку попереду машини, а потім позаду, хлопець зрозумів, що це і є сувора дійсність. Третій постріл повинен був влучити, на щастя, вчасно підоспіла підмога. Але жертви все-таки були, у цьому бою поранили їх командира.
Багато чого довелось побачити і пережити Віталію. Часто серед ночі піднімалися за сигналом тривоги і, хапаючи на ходу зброю, стрибали у БТР-и і летіли туди, де, притиснуті до землі або каміння, гинули їх бойові товариші. Користуючись тим, що дороги занадто вузькі для маневрування: праворуч – гори, ліворуч – прірва, душмани затискали колону з продуктами або пальним. Улучать момент: ударять спочатку по головній машині, потім – по замикаючій… Пастка закривається і проливний вогонь накриває техніку й людей…
Стільки років минуло, як хлопці повернулися з Афганістану, але і досі прокидаються серед ночі в рясному холодному поту. Немов упертий час повертається назад, сон змішується з реальністю, і знову рвуться міни та снаряди, чуються крики душманів і падають на землю, розкинувши руки, пробиті кулями бойові товариші… І рука мимоволі тягнеться за сигаретою. Серце… Зірвали вони його там, в Афганістані…
Віталій Григорович Голік за мужність і відвагу, виявлені при виконанні бойових завдань, нагороджений медаллю «За бойові заслуги», знаком «Воїн-інтернаціоналіст», ювілейними медалями.
Іван ПОЛЯКОВ з Велетенського зростав, як і всі його однолітки. Про війну знав тільки з книжок, фільмів та розповідей фронтовиків. Був твердо переконаний у тому, що кожен справжній чоловік повинен обов’язково пройти військову службу. І ось: 1979 рік, повідомлення із військкомату, медкомісія, проводи. Потрапив служити у повітряні війська. Був направлений до метеорологічного учбового підрозділу. Початкову підготовку пройшов у Ташкенті. Прийняв присягу.
Про Афганістан майже нічого не знав, так як телебачення та преса на той час мало висвітлювали ті події. За скупими повідомленнями розумів, що радянські війська 27 грудня 1979 року увійшли в Афганістан для підтримки прокомуністичного режиму НДПА (Народно-демократичної партії Афганістану). Спочатку вони розмістились гарнізонами у великих містах чужої країни, а потім поступово втягнулись у бойові дії. Іван не міг тоді й подумати, що буде проходити службу саме там. Дізнався про це тільки тоді, коли викликав начальник штабу і запитав, чи бажає він виконати свій інтернаціональний обов’язок, захистити інтереси багатостраждального афганського народу? Іван дав згоду. Іншої відповіді від них і не чекали…
Так для Івана Миколайовича Полякова розпочалася нова точка відліку життя. Він не замислювався всерйоз над тим, яка сила в одну мить зламає всі його уявлення про життя, накопичені за 18 років, що в руках у нього буде грізна безжальна зброя, призначена вбивати, що він буде вирішувати чиїсь долі, і що його долю, можливо, може вирішувати хтось інший… Йдучи у те пекло, він свято вірив, що несе визволення приниженим та поневоленим, що йде не вбивати, а захищати…
Розпочалася нова служба. Іван був метеоспостерігачем. В його обов’язки входило: прийняти дані про погодні умови, виміряти їх та передати керівництву польотами. Тільки на першому завданні по-справжньому зрозумів, що таке Афганістан, що не в «козаки-розбійники» тут граються. Потім було все перше: перший виїзд, перший обстріл…
Додому намагався писати частіше, щоб заспокоїти своїх. Писав, що все нормально, живий-здоровий, що служба йде – ось і все. Коротенько писав, скупо. Зрозумів це тільки тоді, коли побачив передчасно посивілу від горя та переживань матір, а там – тільки б час швидше минав, наближаючи його до демобілізації. Але не думав, що буде так важко розлучатися зі своїми однополчанами…
Перше, що вразило при поверненні на Батьківщину, – тиша… Дуже незвична.. Вдома не міг знайти собі місця – у прямому сенсі цього слова. Відчував, що став іншим, не таким, як раніше. Не пропускав жодної програми «Час», намагаючись почути хоч щось про Афганістан. І тепер, коли минуло стільки років, про ту далеку війну Івану Миколайовичу нагадують лише нагороди: знак «Воїн-інтернаціоналіст», медаль «Вдячність афганського народу», ювілейні медалі…
Тепер Олексію Самойленку з Велетенського важко пригадати, про що він думав перед армією. В одному був твердо переконаний – служити буде обов’язково. Але що вони, сімнадцятирічні юнаки, знали про службу в Збройних Силах? Уроки початкової військової підготовки у школі, телевізійна програма «Служу Радянському Союзу» та розповіді старших товаришів? Складалось доволі-таки романтичне уявлення про службу, хоча Олексій розумів, що не все буде так гарно, як показують по телебаченню.
Коли на призивному пункті дізнався, що їх відправляють до Сімферополя, дуже зрадів: все ж ближче до рідної домівки! Але радість виявилась передчасною. Відразу літаком вони дісталися до учбового підрозділу в м.Теджен у пустелі Кара-Кум. Тут Олексій прийняв присягу і прослужив півроку.
Одного разу їх роту вишикували і командир звернувся до них, молодих бійців, із запитанням: «Хто хоче виконати свій військовий та інтернаціональний обов‘язок, допомогти братньому афганському народу захистити молоду республіку, вийти зі строю!» І всі бійці, як один, зробили крок уперед.
Так для Олексія Анатолійовича почалося нове, повне несподіванок та небезпеки, тривог і хвилювань військове життя. Своє перше бойове хрещення він отримав по дорозі до місця призначення, коли їх колону обстріляли душмани.
Спочатку потрапив у роту зв’язку – водієм БМП (бойової машини піхоти). Їх завданням було охороняти від душманів дорогу і підступи до однієї з бойових точок радянських військ у горах. Але потім, як розповідає сам Олексій Анатолійович, йому, молодому, гарячому, захотілося сьорбнути справжнього фронтового життя, і він подає рапорт про переведення до діючої піхотної роти.
Отримав бойову машину, яка стала його другою домівкою. Доводилось виїздити на завдання і вдень, і вночі, страшенно втомлювався, спав на ходу. Бойові операції виконували різні: ходили у розвідку, брали «язиків», знищували бойові точки душманів, звільняли із тюрем наших військовополонених. Словами не розповісти того, що довелось побачити і пережити Олексію, через яке пекло пройти: кров, насилля, смерть однополчан… Ніколи не забути йому, як з поля бою на своїх плечах, під кулями душманів, виносив уже мертвого товариша, білоруса, з яким за півгодини до бою їли з одного казанка, пили чай та мріяли про мирне життя після демобілізації. Зі смертю друга, здавалось, вмерла душа… І в такі хвилини кидаєшся на ворога, думаючи не про наслідки, а тільки про помсту – за друга, за сотні загублених життів.
Одного разу Олексій їхав у колоні транспорту на бойове завдання, як раптом почув страшний вибух. Його машина різко загальмувала. Ударною хвилею юнака підкинуло догори і він боляче вдарився головою об стелю кабіни. Відразу не зміг нічого зрозуміти. Пам’ятає тільки гострий пронизливий біль у нозі. Втрачаючи свідомість, встиг побачити, як на допомогу біжать бойові товариші. Машина Олексія підірвалась на міні, але він дивом залишився живим.
Після шпиталю – знову в бій… Олексій Анатолійович розповідає: «Страху не було. Кожен із нас знав, що може не повернутися із завдання. Війна є війна. А на ній до всього звикаєш, навіть до думки, що тебе можуть убити».
За мужність та героїзм, виявлені при виконанні бойових завдань, Олексій Анатолійович Самойленко нагороджений медаллю «За бойові заслуги», знаком «Воїну – інтернаціоналісту», ювілейними медалями.
Ольга БЕЛІНСЬКА, директор Велетенського БК
