Відголосся минулого щастя: світлий спогад про Олександра Белінського
Сьогодні Марину не збудив телефонний дзвінок коханого. І вчора… І завтра… Вже ніколи вона не прокинеться від милої мажорної мелодії, яка була здатна миттєво намалювати у просторі його усміхнений образ з горнятком ранкової, особливо смачної кави, в якій замість цукру – кохання. Ображена на порожнечу, вона заплакала, а разом з нею колись наймиліша пора року – осінь.
Послухайте… Можливо у краплях цього дощу почується відголосся минулого щастя? Їхнього щастя, народженого тією ж таки осінньою порою, але багато років тому. Розчинившись у чорній хмарі, стече слізьми по склу, впаде на холодну душу, щоб народити новий день. …А чи щасливий?
Не можна душу зачинити, як двері. Щоразу її думки линуть у минуле…
«Який балуваний хлопчик»,- казала ображена Маринка, коли «новенький» у їхньому четвертому класі смикав її за косички.
А, спіймавши її не надто злий погляд, сидів на останній парті, не зводячи очей з маленької красуні. Якось впритул наблизившись до свого чарівного об’єкта, зробив рішучий крок для привернення уваги. Хлопчик прив’язав стрічки косичок до спинки стільця, і коли пролунав дзвінок на перерву, Марина встала разом зі стільцем. Були сльози, образа. Гнів? Дивно, але ні. Мабуть, гарненький хлопчик знав як зачепити красуню, щоб не потрапити у її «чорний список». Це були перші моменти прояву симпатії. Чудернацькі, дитячі, але по-справжньому щирі.
Зараз Марина бігла би босоніж додому, як в Божий храм на сповідь… Останній раз обійняти і подивитися у такі рідні очі. «Не йди! Не йди!», – серцебиття перебиває плин думок… Але вона серцем відчуває, що коханий пішов туди, звідки немає вороття.
Марина і Сашко дуже довго не виставляли свої почуття напоказ. Таємне кохання від того ставало лише міцнішим, як витримане вино. Кожен крок, кожен погляд огортав почуття шаром захищеності, не даючи змоги вплинути на нього ні добре, ні погано.
Лише коли стали дорослішими, у хлопця вистачило сміливості запропонувати зустрічатися. Щастю не було меж, коли його чарівна дівчинка погодилася… Щоразу, йдучи на побачення, будь-якої пори року, він ніс коханій гвоздики. До цього часу вона любить і пам’ятає їх аромат. П’ять років зустрічалися вони, доки по-справжньому не перевірили своє кохання…
На пропозицію одружитися до служби в армії Марина розсудливо відповіла, що не треба поспішати, краще перевірити почуття. Сашко погодився, хоча не подав знаку, що саме це він найбільше боявся почути. Потім проводи, присяга, листи, дзвінки… Декілька разів Марина їздила до нього в частину.
Остання поїздка та палке побачення з Сашею вирішили усе за них. Дату весілля затягувати не хотіли, але спершу закохані повінчалися.
Якби існувала шкала виміру якості сім’ї, то родина Белінських мала б найвищий рейтинг зі званням «Зразкова». Із самого початку подружнього життя все у них було по-справжньому, по-дорослому. Довгий час зустрічей створив неймовірну відповідальність, порядність у стосунках і чистоту почуттів.
Ще більш високого статусу родина набула, коли народилися діти. Працювали обоє, створювали незалежність від матеріального. Робота була не одна, намагалися хапати все, що приносило дохід у сімейний бюджет. Тим часом батьки віддавали дітям не лише свою любов, а й знання, досвід, свої вміння.
Донька Наталка вже самостійна, мама трьох чарівних діток, гарна господиня, має вищу освіту. Тато колись навчив її керувати авто, що зробило жінку ще більш незалежною. Увесь свій вільний час Марина з Олександром віддавали своїм коханим янголяткам – двом онучкам та онуку.
Син Микола змалку дивував всіх своїми творчими здібностями і на сцені, з гітарою, на танцмайданчику – шанувальників було море. Зараз юнак здобуває освіту і в Україні, і в Європі, де перебуває з мамою.
Белінських у Дніпровському знають як дуже привітну та доброзичливу родину. Хто б не зайшов до них на подвір’я, ніколи не був позбавлений гостинного прийому: чи то кава, чи смаколики, а коли під руками нічого не було, за лічені хвилини смажилася картопля, до якої завжди знаходилися квашені помідори. Неймовірні були господарі!
Все, що вони робили для людей, було щирим і добрим. Марина дуже хороша швачка, завжди мала багато замовлень. Сашко – водій від Бога, авто, на яких він працював завжди були, як новенькі. Ніколи і нікому не відмовляли, допомагали усім, хто мав у тому потребу.
Поза роботою знаходився час на відпочинок. Уся родина була надзвичайно мобільною: тільки хтось щось запропонує, всі одностайно погоджуються. Могли в обід поїхати скупатися на море, таке бажання виникло у тата. І вже щасливі поверталися додому, неодмінно, по дорозі зайшовши на коротеньку прогулянку до лісу.
«Хто дає, тому Бог дає», – завжди говорила Марина. Єдине, що просила у Господа – здоров’я для своєї родини, а все інше можна заробити.
Плани на майбутнє не були захмарними. На той час на перший план вийшло навчання сина. Але війна зруйнувала все, до чого дотяглася її чорна, холодна рука…
Порадившись, Сашко і Марина вирішили вивезти у безпечне місце Миколку. Поки Сашко збирав речі, вирішував купу проблем, дружина влаштувалася на роботу там, за кордоном. Потрібні були гроші на навчання дитини. Розлука страшенно змучила усіх – і батьків, і дітей. У період окупації, Сашко навіть «на ямі» побував. Але це його не зламало. Допомагав людям, волонтерам, робив багато такого, про що навіть зараз не можна говорити. Після звільнення Херсонщини, ремонтував техніку нашим військовим, відгукувався на будь-яке прохання місцевих мешканців. Роботи було багато – ворог нещадно обстрілював помешкання людей, треба було розвозити будівельні матеріали, дрова, брикети, воду, гуманітарну допомогу… На останніх фото чоловік мав дуже виснажений вигляд, втома і розлука з родиною робила свою чорну справу. Але надія на виїзд тримала його у тонусі.
Страшна біда поставила крапку на їхньому щасті. Ворожий обстріл забрав життя Олександра, коли він в чергове відгукнувся на прохання людей про допомогу. Серце чоловіка перестало битися 24 листопада 2023 року. Олександр загинув внаслідок ворожого обстрілу у рідному Дніпровському…
Невдовзі окупанти перетворили на руїни й родинне гніздечко Белінських.
Ось вже рік зберігає Марина у своїй пам’яті найдорожче – довгі дні розлук, плескіт води, коли разом їздили на рибалку, перші кетяги бузку, подаровані коханим, зграї птахів над черешнею, спекотні серпневі ночі, туманні ранки, сонячні дні і розмови до світанку… І знову буде небо дихати весною, спека плавитиме асфальт – все повторюватиметься багато-багато разів, тільки він, їі коханий – вже ніколи…
На папері легко поставити крапку, але серце, як вікно, зачинити неможливо. До кінця жіночу душу лікуватимуть спогади про той четвертий клас і балуваного новенького, про юність, часи, коли народилася сім’я та останні миті їхньої казки…
Листопад похмурий, нелюдяний. У ньому не живуть – переживають. Злий вітер, холодний дощ, розлитий перший сніговий кисіль на дорогах, якими ще вчора йшли у легких кросівках… Небо сіре, і дні сірі, і настрій сірий… Можливо не всім, тільки тим, хто його не любить. Це про одиноке кохання, про втрату, коли переважає неспроможність помітити останні яскраві листочки на деревах, коли музика тиші стає невагомою і нецікавою… Невже раптом колись їй усміхнеться блакитне небо, засяє сонце у її заштореному вікні?
«Якщо тобі здається, що ти втратив усе, пам’ятай: дерева кожного року втрачають листя і все одно чекають весну»…
Можливо, нова весна змінить колір настрою її душі, коли доторкнеться до неї Божа рука? Здригнеться, захлинаючись свіжим повітрям, засяє, вимита слізьми, стане тонкою і прозорою. Якби доля знала її душу, ймовірно, повелася б з нею по-іншому…
Олена Бутковська
Фото з родинного архіву Белінських.
