Війна показала справжню ціну життя
Через війну Україну покинули сотні молодих та перспективних сімей, які мріяли про щасливе життя вдома, будували свій родинний бізнес, виховували діток та мали амбітні плани на завтра. Своєю історією з нами поділилася білозерська фотографиня Вікторія Матвійчук:
«Привіт, мої рідненькі. Я Вікторія, ваш білозерський фотограф, не забули? Як виявилося згодом, по сумісництву неонацистка, бандерівка та націоналістка.
Мій ранок 24-го лютого почався, як і ваш: ракети, аеропорт Чорнобаївка, чорний дим і СТРАХ. Крізь сон я чула звуки вибухів, але відмовилась вірити у найгірше, поки не подзвонила подруга і сказала: «ВІЙНА». Я почала бігати по квартирі з думкою: «Що робити? Це сон? Аааа…»
Поки моя донечка спала, я збирала речі, але не розуміла навіщо, не могла повірити, що все це відбувається з нами, хотілося просто прокинутись… Вийшла на балкон, дивлюсь, а там всі люди метушаться, завантажують речі в машини, кудись їдуть. Біле озеро, Білозерка, Херсон… Та куди я поїду? Чому я взагалі маю тікати? Це моя земля! Тут моя родина! Я буду в своїй Білозерці!
І ось Білозерка окупована. Більше двох місяців ми виживали з «освабадітєлями», які нас звільнили від всього, від усього що ми мали… Тепер наше життя серед винищувачів, ракет, панічних атак, підвалів та холоду. Моя маленька крихітна Соломійка тряслась від кожного запуску ракет, звуків літаків, що кружляли над дахом будинку, будь-якого баху і бігла на ручки. Життя стало нестерпним. Треба їхати, вирішили ми з чоловіком.
Виїзд – важке та ризиковане рішення. Досі перед очима батьки, які відкривають ворота і проводжають нас зі сльозами на очах. Скільки їм довелося пережити, поки вони почути, що ми у безпеці…
Довга дорога, важке очікування на постах, роздягання, перевірка речей, навіть іграшки Соломії перерили. Орки ледве не свиснули мій жорсткий диск із сімейними фотографіями, думали, що то павербанк. Ці нелюди з перегаром вважали, що можуть забирати собі все, що їм сподобається, що вони тут головні, бо у них зброя! Неправильна відповідь – і тебе немає!
Дорога до волі здавалася безкінечною. На узбіччі розбиті машини, навкруги пошкоджені будинки і це не кадри з кінофільму, це наше сьогодення… Все завмерло, лише наша машина летіла по бездоріжжю, щоб якнайшвидше дістатися безпечного місця. Гул, свист, вибухи. Прямо над нами збили ракету. Ми неслись все швидше і швидше, адже далі – НАШІ! І тут ми бачимо хлопців в українській формі, на очі навертаються сльози. Боже, це НАШІ, це найщасливіший момент за останні місяці. На радощах, з бажанням, хоч якось віддячити нашим захисникам, я віддала хлопцям усю нашу їжу.
Війна кардинально змінила моє життя, багато чому навчила, багато забрала, багато змусила переоцінити та зрозуміти. Часто замислююся, як могло скластися моє життя, якби не це випробування. Війна навчила мене цінувати те, що є, і було в мирному житті найпростішим. Сьогодні я радію, що можу вийти на вулицю, що є їжа, зв’язок і нарешті спати в ліжку, а не біля унітазу, адже, тоді у Білозерці у ванній весь час спала моя Соломійка.
Виявляється розкіш – це життя в мирі. Звичайно, у мене змінилися цінності, сприйняття реальності, змінилося ставлення до людей… На жаль, ніякої справедливості немає, жодна краса не врятує світ і любов не керує ним. Правильніше сказати – чим менше любові у світі, тим більше ось цього всього. Тому ЛЮБІТЬ ЖИТТЯ, любіть країну, любіть людей, які зустрілись вам на життєвому шляху. Бо лиш з любов’ю в серці, ми в змозі пережити цю війну!»
