Волонтерство і творчість: рецепт ментального зцілення від майстрині з Миролюбівки
Надвечір, коли червоне херсонське сонце лягає за обрій, замріяна жінка береться до роботи. Удень часу для улюбленого заняття геть немає: потрібно доглянути господарство, відвідати рідних, а ще виділити кілька годин на плетіння сіток для ЗСУ.
А от вечір – найкраща пора для натхнення. Можна брати до рук папір і, думаючи про своє, крутити тоненькі трубочки, а далі, поґрунтувавши й надаючи їм форму, з’єднувати у цукерниці, таці, елегантні вазочки для фруктів…
Аби не вибухи, аби хату і душу не трусило від ворожих пострілів з лівобережжя! Бо тоді руки опускаються і дуже тремтять…
Уже 10 років Лариса Дятлюк – майстриня із села Миролюбівка Білозерської громади Херсонської області – плете вироби із газетної лози, а ще створює свічники та ялинкові прикраси з природних матеріалів, букети з цукерок та безліч інших цікавих виробів, освоюючи нові й нові техніки.
Втім плетіння із газетного паперу Лариса Андріївна називає визначальним, бо восени 2014 року, після важкої хвороби, саме це захоплення допомогло їй повернутися до життя.
Участь у шоу “Я соромлюсь свого тіла”
У 2013 році мешканка Миролюбівки Лариса Дятлюк потрапила на проєкт телеканалу СТБ “Я соромлюсь свого тіла”. Пройшовши кастинги, вона стала учасницею 1 сезону.
“То був важкий період життя. На моїй голові, з правого боку від виска до вуха, з’явилася пухлина. Я, звісно, поїхала в лікарню до Херсона, звернулася там до лора, а згодом – до хірурга. З пухлини взяли пункцію, і після цього вона почала швидко рости, передавлюючи око, вухо. Лікарі діагностували лімфому правої височної сторони і наполягали на операційному втручанні.
Я страждала, не могла спати ночами, боялася одного дня не прокинутися вранці, але сумнівалася, чи потрібно погоджуватися на операцію. Та одного дня побачила рекламу нового проєкту “Я соромлюся свого тіла”. І це ж треба – під рукою був олівець й папір, щоб записати номер! Я знову ж довго вагалася, чи телефонувати організаторам. Адже про мою хворобу знали лише рідні – чоловік, син та мама. Я ховала пухлину під волоссям і дійсно соромилася своєї вади. А тут потрібно було показати це на всю Україну!” – відверто розповідає жінка.
Втім проєкт був останньою надією на порятунок. Лариса зважилася і разом з сином заповнила анкету, зареєструвавшись на кастинг проєкту.
Спочатку жінку покликали в Одесу, потім знімальна група СТБ приїхала у Миролюбівку, де відзняла кілька сюжетів. А далі для Лариси Андріївни почали шукали лікарів. І врешті жінка поїхала до Києва. Після ретельного обстеження у кількох клініках їй поставили зовсім інший діагноз.
“Насправді у мене була кавернозна судинна гемангіома, яку ні в якому разі не можна було чіпати. За мене взявся Ростислав Валіхновський – одним із кращих хірургів, що спеціалізувався на відновленні зовнішності та лікуванні найскладніших випадків уроджених та набутих вад. Тож він, не приховуючи усіх складнощів та нюансів, розповів що з цим усім робити. Я повірила, що зможу повернутися до звичайного життя, погодилася на операцію та витримала усе. До речі, тоді за мене вболівала уся Миролюбівка і не тільки!.. Я вийшла з шоу іншою людиною, і це була реальність! А організатори проєкту – справді, дуже гарні люди. Ще перед самою війною, у 2021 році, я їздила на безкоштовне обстеження до Києва”, – згадує жінка.
“Я просто закохалася у цукерницю!”
Після операції, лікуючись у столичній клініці, жінка й захопилася новою справою – плетінням з газетної лози.
“Якось медсестра пригостила нас смаколиками, які принесла в плетеній з газет цукерниці. Я крутила виріб в руках і дивувалася: ну як таке можна зробити? Просто закохалася у ту цукерницю, і одразу почала шукати майстер-класи. А до операції я вишивала”, – пригадує майстриня.
Першою творчою роботою Лариси став крихітний “Чобіток”. Вона і досі тримає у ньому олівці та ручки.
“А потім я уже накупила потрібних матеріалів – газетного паперу, клею ПВА, силіконового клею, акрилових фарб, лаку – і почала плести нові речі. З кожним разом виходило все краще. Спочатку дарувала їх рідним та друзям, а потім спрацювало так зване “народне радіо”, і люди почали купляти мої вироби: цукерниці, вазочки для фруктів, скриньки для хліба, набори для серветок. У соціальних мережах я підписалася на творчі групи, де спілкувалася з майстрами з усієї України, і уже знала, як завдяки спеціальній техніці та обробці зробити вироби міцними та безпечними у користуванні, і де замовити хороші матеріали”, – ділиться майстриня.
Війна зруйнувала усі плани
Справа йшла, і перед війною жінка сплела свій найбільший витвір – журнальний столик, який тепер слугує їй як робоче місце.
“Мої плетені вироби мали попит, я навіть розвозила їх по торгових точках Херсона і мріяла про свій власний крихітний магазинчик. Але війна зруйнувала ще й не такі плани!” – каже Лариса Андріївна.
Рідні творчої мешканки Миролюбівки проживають за кордоном. Син Павло з сім’єю виїхав туди ще дев’ять років тому.
15 квітня 2022 року через сильні обстріли довелося покинути господарство та поїхати з села й Ларисі Андріївні. Вирушила до сина у Польщу, та в січні 2023, після звільнення правобережної Херсонщини, таки повернулася додому. Благо, вціліли тварини, яких доглянули родичі, і дім зазнав некритичних ушкоджень. А головне – пережили окупацію мама та брат, що мешкають у Надеждівці.
“У селі були “прильоти”, по нас били “шахедами”, ракетами С-300, гинули люди. До хати сватів, де мешкали переселенці, прилетіло. У нашому домі теж пошкодило дах, огорожу, але Бог милував – оселя вціліла. То ж я витягла з валізи чудові дрібнички, що накупила у Польщі, і почала плести кошики, прикрашаючи їх привезеними витонченими квітами. А далі навчилася ховати у ті квіти цукерки. Людям сподобалися мої солодкі букети, і тепер їх замовляють все частіше”, – розповідає пані Лариса.
За словами майстрині, вартість букета залежить від ціни цукерок та розміру, але в середньому це 150–200 гривень.
Окрім того, Лариса створює свічники, ялинкові іграшки. Жінка працює над тим, аби відкрити свої сторінки у соціальних мережах, бере участь у виставках, а також активно волонтерить.
“Буває, часу на моє заняття і зовсім не вистачає, бо плетемо з дівчатами маскувальні сітки, шкарпетки, пояси на спини, рукавички для наших хлопчиків. Це ж потрібніше! А коли є від ЗСУ велике замовлення, то працюємо у дві зміни!” – розповідає завзята волонтерка.
Пані Лариса брала участь у творчому проєкті “Мистецький шлях”
Жінка переконана, що ніколи не пізно починати щось нове.
“Мені 54, але коли працюю над новим виробом, відчуваю себе значно молодшою, і навіть під час війни світ стає трішки кольоровішим. Мабуть, це моя терапія…” – щиро зізнається майстриня.
А от коли у селі чутно вибухи, творити їй важко. Руки не слухаються, тремтять, та все одно повертаються до своєї справи.
Лариса Андріївна зізнається: найбільше її тішать задоволені клієнти.
“Коли люди пишуть у Вайбер, що “у наших друзів є ось така річ, ми теж хочемо”, – це неймовірно приємно. Тоді руки просяться творити! І хоча сьогодні чимало жителів Херсонщини роз’їхалося і клієнтів поменшало, я не зупиняюся. Вірю: ще зможу, як до війни, презентувати свої вироби на виставках та фестивалях у Білозерці, Кізомисі, Станіславі, Миролюбівці!” – мріє жінка, показуючи новий виріб.
Ірина Квітка
