“Все буде добре! Все буде персик”: історія 19-річного добровольця Артема Базанова, який героїчно загинув на Донеччині
18-річний Артем оббивав пороги військкоматів у Дніпрі, куди виїхав з окупованої Херсонщини. Однак йому відмовили у мобілізації. Сказали, що надто молодий і потрібно ще зачекати, та наполегливий хлопець не здавався…
“Ну навіщо просишся? І чому взагалі ти? Є ж старші, досвідченіші?”– запитувала у Артема рідна тітка Оксана.
“Так, я! Не Вася, не Федя, а я… Бо як усі ховатимуться, москаль по Львівській бруківці крокуватиме!” – відказував із юнацьким запалом.
Згодом, попри молодий вік, вмовляння рідних і ще з десяток перешкод, Артем Базанов із Чорнобаївки таки зумів потрапити на війну. А ще через рік, у свої дев’ятнадцять, він загинув, виконуючи бойове завдання поблизу Андріївки Донецької області.
Спогадами про сміливого молодого добровольця, який так відчайдушно прагнув бути на війні та загинув як Герой ділиться Оксана Володимирівна Міщенко – рідна тітка Артема, яка замінила йому маму.
“Коли Артемчику було 11 років, його мама, моя старша сестричка, померла від раку легень. Батька Артема не стало ще раніше, у нього був інсульт. Хлопчик залишився сиротою. Ми з чоловіком забрали дитину до нас у Чорнобаївку і оформили опіку. Бог не дав мені своїх дітей, але Артем… він був моїм синочком!” – зі сльозами на очах розповідає Оксана Володимирівна.
Жінка пригадує, як сумував Артем за мамою. У такі моменти вона сідала біля нього і просила вибачення:
“Я не носила тебе під серцем, не виховувала, і, може, не знаю, як потрібно… але я дуже тебе люблю, дуже!”
Якось Артем покликав Оксану та її чоловіка Єгора до кухні і сказав:
“Є розмова… Я хочу називати вас мамою і татком”.
Відтоді вони стали найріднішими людьми. Він ділився з батьками усім. Ріс вихованим, чемним, з повагою ставився до людей.
Коли Артем закінчив школу, Оксана запитала:
“Куди будеш вступати? Ми готові зробити все, щоб тобі допомогти”.
“Не тратьте ні сил, ні грошей”, – відповів Артем і пішов навчатися до Білозерського професійного училища, де здобував спеціальність водія-автослюсаря.
Ще до вступу хлопець почав працювати: спочатку була спроба роботи на полі в агропідприємстві, потім – помічником кухаря у кафе. Під час практики працював на СТО в Херсоні. Він шукав себе, хотів бути самостійним, заробляти і допомагати батькам. У 18 років сказав, що буде жити і працювати в Херсоні. Винайняв квартиру, знайшов роботу на будівництві.
А далі був лютий 2022-го. Херсонщина здригнулася від вибухів у Чорнобаївці. Орки заходили у міста та села.
Артем залишався у Херсоні. Разом із іншими містянами він перебував в одному із бізнес-центрів. Там вони по камерах відстежували і ловили мародерів, самі натомість доставляли людям продукти харчування та речі першої необхідності.
Але усі його розмови були про те, як потрапити до ЗСУ.
“Ми жили в окупації, не мали можливості виїхати. А наш Артем разом із друзями під носом в окупантів допомагав людям. Пішки ходив додому, приносив і нам продукти. Знайомі все частіше заводили мову про те, що молодих хлопців росіяни можуть забрати у своє військо. Я так просила Артемка вибиратися з окупації! А він навідріз – «Я без вас нікуди не поїду”, – розповідає тітка загиблого.
У травні Артемові таки вдалося виїхати із волонтерами, які евакуювали людей до Кривого Рогу. Все для того, щоб дістатися військкомату. Обійшов не один ТЦК, поки не домігся свого – добровільно мобілізувався до ЗСУ.
“Ми тоді вже виїхали з окупації у Вінницю. У грудні до нас приїхав Артем і з захопленням розповів, що йому все вдалося. Він їде до навчального центру. Моє серце вилітало з грудей. Я плакала, а він сміявся: “Мамуля, все буде добре, все буде… персик!” Ці слова житимуть у мені все життя. Я його так і називала – мій Персик”, – хвилюючись, продовжує розповідь Оксана.
Після визволення Херсонщини подружжя поверталося у Чорнобаївку. Артема направили у навчальний центр “Десна”. На початку 2023 року 19-річний воїн із позивним Кіпіш зі своїм підрозділом 93-ої бригади потрапив під Бахмут.
Там він пройшов через 4 місяці пекла.
Артем телефонував із фронту, заспокоював, але Оксана не могла знайти собі місця. Хотіла дізнатися більше, просила телефони побратимів. “Навіщо? Все буде добре!”, – заспокоював на те.
“Тоді було справді важко, у Чорнобаївку постійно прилітало, ми практично жили у підвалі. А в Артема, під Бахмутом, завжди все було добре!” – зі сльозами каже жінка.
Лише згодом вони дізналися, що Артем служив у розвідгрупі й ніякі дані розголошувати не міг.
Після Бахмута його бригаду доукомплектовували, він приїжджав на чотири дні додому. Артема привіз командир. Це було перед тим, як орки підірвали Каховську ГЕС.
“Я вийшла на поріг, повернула голову, а мій синочок на ворота ліктями вперся й усміхається мило. Які то були хвилювання, які обійми! Командир сміявся, що ми йому бійця задушимо. А я ридала на Артемових грудях і кричала, що не відпущу…” – пригадує щасливу мить Оксана Володимирівна.
Згодом Артема, якого перевели у підрозділ ПЗРК, направили в навчальний центр на Одещину, потім у Харків, а далі знову на Донеччину – під Костянтинівку.
Із серпня 19-річний воїн з позивним Кіпіш вже знову ходив на бойові. Телефонував додому перед кожним виїздом і тоді, коли повертався.
“14 листопада вони виходили на завдання, Артем зателефонував чоловіку. Той саме порався біля автівки, руки були у мазуті, а я чистила рибу. Ледве телефон успіли взяти. “Мамуля, каже, все буде добре!” А я чую: голос не той, тривожний…Він не зміг додзвонитися своїй дівчині Оленці, тому просив мене їй зателефонувати, щоб вона не хвилювалася. Пообіцяв, що через п’ять днів повернеться та відпишеться. Це була остання наша розмова…” – ридаючи, розповідає Оксана.
Із його дівчиною Оксані судилося познайомитися на похороні… Виявляється, хлопець зустрів і покохав її, коли виїхав з окупації. Вона також переселенка, з Донецької області, вродлива, молода вчителька молодших класів…
Артем загинув 17 листопадам 2023 року, поховали його 23 листопада.
Доки Оксана не побачила тіла, не вірила у те, що її синочка більше немає. Кричала у телефон його другові, який першим повідомив страшну звістку: “Я тобі не вірю, він завтра зателефонує!”.
Дивилася відео про те, що Артем повертається на щиті, яке виклав у соціальні мережі волонтер з Харкова, і не розуміла, що відбувається.
Потім було впізнання…
Бійці з його бригади, які приїжджали ховати воїна, розповіли, що Артем уже виходив із бойового завдання, але повернувся за хлопцями. Тоді прилетіла ракета. 5 кілометрів вони несли важкопораненого на руках. Він був живим, коли його поклали у евакуаційний автомобіль, але не довезли…
Артема Базанова поховали на Чорнобаївському кладовищі. Він був першим на Алеї Героїв, яку тут заклали. Оксана молила Бога, щоб ніхто з хлопців більше не загинув, щоб ніхто з односельців не відчув такого горя. Але ні… Біля Артема згодом у могили лягли інші.
“Він нічого не встиг, нічого! А так мріяв придбати авто. Разом із коханою Оленкою почав задумуватися про власне житло, хоча я йому казала: все, що ми маємо – твоє, – емоційно розповідає жінка і пригадує: – Артем дуже любив наших вівчарок Геру та Берту, особливо Берту. Вона була його улюбленицею. Постійно обіймав собачку при зустрічі… Навіть фото їй просив зробити”, – згадує жінка.
Єгор, названий батько Артема, пішов служити до ЗСУ. Тепер Оксана чекає чоловіка. У її кімнаті – фотографія синочка…
“Добрий ранок, мій Персику! На добраніч, мій Герою!” – промовляє вона щодня. Їй нестерпно важко, але Оксана не опускає руки. Жінка напевне знає: перемога буде, бо є у нас мужні Герої, завдяки яким стоїть Україна.
На розгляді Президента України знаходиться петиція про присвоєння звання Героя України (посмертно) хороброму захиснику нашої Батьківщини, старшому солдату 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” (93 ОМБр) Зенітно ракетного взводу Базанову Артему Анатолійовичу (17.12.2003 р. н.). Вона набрала більше 25 тисяч голосів.
Ірина Квітка
