“Я досі переглядаю її фото в Інстаграмі”: спогад про подругу, яка загинула під час ворожого обстрілу
Ця історія про пам’ять. Теплий спогад про молоду людину, у раптову смерть якої так важко повірити, навіть через два роки після трагедії.
Ця історія про сповідь. Сповідь душі, котра так довго тримала у собі горе.
Ця історія про війну, страшну смертоносну силу, яку приніс на українську землю російський окупант.
Розповідь Тетяни Сервулі про свою подругу Дар’ю Голік, яка загинула від ворожого обстрілу у неї на очах, дається молодій жінці вкрай важко. Та попри відстань, бо сьогодні Тетяна проживає у Польщі, хвилювання та сльози, вона змогла поділитися важкими спогадами. Заради пам’яті молодої вчительки Білозерської школи, яку цинічно вбив ворог. Вродливої дівчини, світлої щирої людини, згадка про яку не має згаснути у серцях односельців.
Дівоча дружба
Вони були подругами. Коханий Тетяни – житель Білозерки. З ним вона познайомилася у Херсоні, де навчалася. Ось і привіз Микола дівчину, уродженку села Новомиколаївка Скадовського району, до свого рідного селища. І навіть роботу тут Тетяні знайшов – вона влаштувалася вчителькою географії у Білозерську школу №3.
У закладі Таня познайомилася з Дар’єю – вчителькою англійської мови. Спершу білозерчанка здалася дівчині досить закритою. Висока, вродлива, модельної зовнішності, завжди кудись поспішала, бо працювала ще у місцевому відділі освіти, давала приватні уроки англійської. Але було у Дар’ї захоплення: вона дуже любила фотографуватися.
“На святі останнього дзвінка Даша попросила мене її сфотографувати. Я зробила для неї кілька світлин, а вона сфотографувала мене. Так ми і роззнайомилися, а далі почали більше спілкуватися за межами школи, влаштовували посиденьки та маленькі подорожі на вихідні. Я побачила Дашу іншою – дуже цікавою, доброю людиною”, – ділиться спогадами Тетяна.
Перед початком повномасштабного вторгнення дівчата трохи віддалилися одна від одної – давалися взнаки різниця у віці, Дарина була старшою на 5 років, різні інтереси та потреби.
А потім прийшла війна. Хмарами відчаю закрила вона дівочу дружбу. Ворог зайняв селище у перші дні окупації Херсонщини. Хто тоді думав про зустрічі? У серці калатали страх, почуття безвиході та невідомості.
Остання зустріч
Минуло трохи більше двох місяців війни, і у травні вчителів, які займалися з дітьми дистанційно, покликали до навчального закладу забрати шкільні журнали.
Там Тетяна з Дар’єю зустрілися знову, а розмову продовжили на алеї поблизу будинку – Дарини неподалік Станіславського шосе.
“Ми давно не бачилися, тому ділилися спогадами про те, як для кожної з нас почалася війна. Дашка зізналася, що боїться обстрілів. Так і казала: “Я боюся, що руські мене вб’ють”. А потім перевели тему на домашніх пухнастиків: у мене було два котика, а у Дар’ї три – два кота і кішка. Та я ще й підібрала собаку, яку покинули люди, що виїхали з окупованої Білозерки. Ось із тим псом ми й стояли посеред вулиці. І тоді, коли ми про це говорили, пролунав вибух. Спочатку ми не зрозуміли, що все відбувається прямо над нашими головами, а коли до нас долетіло, я побачила, як Даша побігла. Далі усе почорніло від диму і вже нічого видно не було”, – згадує дівчина найстрашніші миті свого життя.
Той момент вона погано пам’ятає, каже, що все було, мов у тумані. Пригадує, що не могла рухатися. Просто зігнулася з тим шкільним журналом, заховавши між ноги собаку. А коли дим потроху розвіявся, вона побачила пораненого чоловіка з дитиною під магазином, а потім Дашу… Дівчина лежала на бордюрі, головою донизу, і Тетяна подумала, що та втратила свідомість від переляку.
“Кажуть, що у найкритичніші хвилини все життя пробігає перед очима. У мене – ні. Я просто повторювала: “Боже, чому ми не під деревом, не у приміщенні, може б врятувалися!” Ноги не йшли, але я поповзла до Даші, поклала її на рівніше місце і почала робити штучне дихання. За п’ять хвилин поряд вже був мій хлопець Микола. Дивимося на Дашу, а вона синя. Я кажу Колі: “Ти ще роби, роби штучне дихання!” І він робив. Ми кликали на допомогу, але люди бігли повз. Підбіг якийсь чоловік і почав зупиняти автомобілі. Зупинилися російські військові…”, – ридаючи, згадує Тетяна.
Але вибору у неї тоді не було, адже йшлося про порятунок подруги. Разом із Миколою вони перенесли Дашу в машину. Також в автівку посадили пораненого чоловіка та дитиною.
“Нас повезли до російської військової частини. Там було багато військових, і я до них крикнула: “Це ви, ви нас вбиваєте!” Один обізвався до мене матом, інший виправдовувався і брехав, що, мовляв, то ударили ЗСУ, але всі вони були якісь неадекватні – наче п’яні чи під дією наркотиків. Вже звідти військовий лікар викликав швидку. Я плакала і вимагала від медсестри вколоти Даші необхідні ліки, але та відповіла: “Вона мертва!” Я кричала і просила для подруги адреналін чи чогось подібного, а у вухах дзвеніло те, у що я не хотіла вірити: “Мертва!”. Потім я сиділа в лікарні і нічого не відчувала. Вже згодом, вдома, побачила, що мої руки і ноги посічені осколками, і зрозуміла, що дивом врятувалася.
Тоді, ще біля лікарні, окупанти влаштували якийсь цирк – бігали з автоматами, кричали: “Ваші наближаються!”, викликали своє брехливе телебачення. Їм потрібна була картинка, аби виправдати свої звірства!”, – розповідає молода вчителька.
Коли тіло Даші накрили, біля Тетяни знову опинився військовий кавказької зовнішності. І дівчина почала кричати йому в обличчя: “Ви прийшли на нашу землю, ви прийшли в мою країну, ви нас убиваєте! Ви убили Дашу!” Якась медсестра наказала їй замовкнути. «Ти ж хочеш залишитися живою? Він зі зброєю!” – почула Таня у спину. А потім у лікарню приїхала мама Дарини…
Світлий спогад про Дашу
Через тиждень після трагедії Тетяна з Миколою та його рідними наважилися на виїзд з Білозерки. Проїхали десятки блокпостів, мало не на кожному чоловікам наказували повністю роздягатися, ретельно перевіряли, і погрожували: мовляв, якщо надумають повертатися, в полон брати не будуть, одразу розстріляють. Дорога тривала майже тиждень, але вона вела до вільної землі, життя без Росії. Діставшись до Польщі, Тетяна дізналася, що їхня директорка школи Наталія Панькова стала колаборанткою.
Коли Білозерку звільнили, серце Тетяни вперше за довгий час билося радісними дзвонами. Дівчина навіть хотіла повернутися додому, але завіса страху твердо стояла в її душі.
“Коли тут, у Зеленій Гурі, де мешкаємо, хлопчаки якось кинули петарду і я почула той звук, миттю повернулася у день обстрілу. Після цього ще кілька днів не могла позбутися хвилювань. Розумієте, мене трусить і досі!” – зізнається молода жінка.
До речі, дівчина продовжує працювати у Білозерській школі, проводить онлайн-уроки. Тетяна часто згадує свою подругу Дашу Голік – ефектну, молоду, усміхнену.
“Даша не говорила, але я відчувала – вона дуже хотіла сім’ю, діток. Шкода, що нічого цього не сталося. А як вона розповідала про успіхи своїх учнів, здавалося, що вони у неї найкращі і найрозумніші!” – пригадує Таня.
Ми говоримо, і дівчина раптом зізнається: вона наче чує, як Даша мило просить: “А сфоткай мене!”.
Сторінка Дар’ї в Інстаграмі досі відкрита. Тетяна часто заходить у профіль подруги та переглядає її фото. Навіщо, – не знає. Але пам’ять про дорогу серцю людину та ворожий обстріл, який забрав її життя, тривожить посічену війною душу…
Даші назавжди лишиться 32…
Ірина Квітка
