“Я хотів підпалити своє поле!” – Олександр Стасюк із Токарівки
У селі Токарівка Дар’ївської громади майже всі будинки знищені ворожим вогнем. Колись це місце було справжнім раєм: мальовничі краєвиди, охайні засіяні поля, персикові сади, виноградники і гарна транспортна розв’язка – усе, що потрібно для щасливого життя. Тепер це територія руйнації та відчаю. Проте навіть серед посіяного терористами хаосу живе віра. Люди, які втратили свій дім, роботу, улюблену справу, плекають у серці надію на повернення додому.
Журналісти “Білозерка.Інфо” продовжують розповідати про сильних духом херсонців.
“А про що говорити? У нас, як у всіх – хати немає, господарства нема, земля розбита та замінована!” – так починається наша розмова з мешканцем села Токарівка Олександром Григоровичем Стасюком. Й справді, усіх, хто вижив, тут об’єднує одне – зруйновані оселі, які артилерією, градами, мінометами, дронами знесли оскаженілі росіяни. Але кожен будинок – то окрема трагедія…
Окупація. “Вони зробили полігон з мого поля, а до односельчан підключали електричний струм!”
Олександру Стасюку – 60. Він народився у Токарівці і провів тут кращі роки свого життя. У 1991 році, працюючи електриком у місцевому радгоспі, чоловік отримав недобудований дім. То були вигнані цегляні стіни й дах, але завзяте подружжя Стасюків зуміло створити із так званої типової “коробки” радянських часів чудовий дім, завели господарство: теплиці, садок, худобу. Дбайливі господарі мали власні паї та обробляли 21 гектар поля, де сіяли пшеницю, ячмінь, соняшник.
“24 лютого ми готувалися святкувати іменини дружини… Так, вона народилася саме у цей день. Вийшло, що привітали орки! Ми чули вибухи, а через два дні на трасі з’явилися перші колони ворожих танків. Важкі бої йшли зі сторони Тягинки”, – пригадує Олександр ті дні, коли ворог окуповував Токарівку.
Чоловік розповідає, як на третій день у село з траси на БМП заскочили російські десантники.
“У них були 200 і 300-ті. Тому помчали до сільського ФАПу. Я був на зміні, працював у сусідньому селі на сонячній електростанції. Але знайомі розповідали, що коли медики під дулами автоматів надавали допомогу їхнім пораненим, дехто із сільських хлопців почав знімати росіян на відео, яке згодом з’явилося в інтернеті. Крім того, в орків тоді щось зникло: годинник, рація, якісь запчастини. Може, загубили дорогою, як і одного 200-го, що валявся обабіч траси… Тоді вони не мали часу розбиратися, і скоро забралися з села. Але пізніше, у квітні, повернулися з фсбшником і почали катувати людей”, – каже Олександр Андрійович.
Досі перед очима чоловіка – росіяни, які заїжджають до його саду та ставлять бронетехніку поміж деревами. Сховатися він не встигає, а орки просять прикурити.
“Запитую в них: навіщо ж ви, так звані брати, прийшли до нас із війною? «Нічєго, батя, 5-6 днєй и всьо закончітся», – відповідають, поважно гуляючи садом”.
Окупанти розміщуються в готелі, що на трасі, в колишньому колгоспному гаражі, майстерні, консервному цеху, у приміщеннях фермерського господарства, а навпроти будинку Стасюків у порожній хаті поселяються російські радисти. Хто пішим ходом, хтось на машинах – вони лізуть в село як сарана, вибивають двері сільських магазинів і виносять звідти все. Один із мешканців села не витримує мародерства і виходить на вулицю з рушницею. Росіяни гатять чергою, дядько встигає утекти, але куля рикошетом ранить іншого токарівця.
Пригадує Олександр і те, як росіяни шукали інтернет по людських дворах, бо хотіли запустити у небо свій розвідувальний дрон, як не раз переймали його дорогою на роботу чи з риболовлі.
“Одного разу я рибалив у плавнях, чув стрілянину на Дніпрі, ближче до Козачих Лагерів, а коли повертався на скутері додому, мене перейняло їхнє так зване начальство – «Ріф» і «Вєтєр». Почали допитувати про стрільбу та наших партизан. Звісно, хто ж їм щось розповідав…. Так нічого і не довідавшись, наступного дня вони прийшли до нашої церкви і полізли на дзвіницю – коригувати вогонь. Били по рибацькій хаті на лівому березі. Може, хто зі своїх здав, а, може, самі надумали, що там засідка партизан. Розгромили її вщент!”.
У квітні 2022 року в Токарівку приїхали фсбшники й схопили шість сільських хлопців. Звинуватили за начебто зниклі речі й те відео у соцмережах… Катували довго – приєднували до вух електричний струм, били по кістках рук, ребрах, голові… Декого примусили вибачатися на відео, до речі, один з них – Сергій, на тому рашиському ролику так і був із закривавленим вухом, з якого навіть електричний провід не зняли! Ще двох хлопців росіяни вигнали на вулицю і примусили на кожній електроопорі, яких у нас в селі було до двісті, малювати російську ганчірку.
“Хлопці були дуже знесилені, хворі, пам’ятаю, як один з них сказав мені: «я – не жилець», але знаю – їх таки вдалося врятувати й вивезти”, – розповідає про пережите Олександр.
Не раз приходили окупанти зі зброєю додому до Стасюків – когось шукали, кричали, примушували йти на їхній референдум. Але Бог щоразу відводив біду. Приїздили орки й на роботу до Олександра Андрійовича. Зривали сонячні панелі, вивозили обладнання з електростанції. А з його поля росіяни зробили полігон.
“Перед самою війною, восени 2021 року, ми разом з сином посіяли озиму пшеницю. Підживили добривом, і вона так гарно зійшла! А орки зайшли й зробили з мого поля полігон: поставили там свою бронетехніку, нарили окопів… і почали гатити. Та попри те пшеничка дозрівала, жоден колосок не упав! І тоді ми не витримали, пішли до них з дружиною. Кажемо: «Дайте зібрати врожай, це ж хліб!». «Постав на ньому хрест!» – відповідають! Я тоді кажу до дружини: піду вночі та й підпалю своє поле! Добре, що вона мене зупинила! Може, і живий через те досі! А скільки разів думав: «Боже, аби на те поле наші вдарили, щоб всіх їх порозривало! Ні – стоїть моє зранене поле! Осипалася тоді красива незібрана пшеничка, а на другий рік заросла земля бур’янами, та скільки ж на ній нерозірваних снарядів, скільки мін…” – вражає розповіддю наш співрозмовник.
Визволення. “Перед втечею терористи підірвали всі високовольтні опори!”
Розповідає Олександр Григорович і про ті дні, коли російська орда почала втікати з Токарівки.
“5 листопада я був на зміні. З електростанції село добре видно. В якийсь момент дивлюся – і очам не вірю: вежа мобільного зв’язку похилилася і летить прямісінько у мій садок! А в нас у Токарівці стояла велика вежа та високовольтні опори, що давали світло на п’ять сусідніх сіл. Приїхав я додому. Бачу, руські бігають, метушаться. Всі опори попідривали, залишили людей без світла, води, і давай вивозити все, що можна – техніку з фермерського господарства, що ще була на ходу, обладнання. Якось надвечір зібралися і поїхали геть. Я тоді сів на мопед, об’їхав все село – росіян уже не було. А 11 листопада син телефонує: «Тато, наші в Херсоні!». Кажу: «Не може бути!» Та згодом на трасі з’явилася техніка ЗСУ! Наші люди біжать на зустріч з квітами, гостинцями… Які ж ми були тоді щасливі! Та вже вночі загарбники з градів почали бити по тих приміщенням, де ще вчора сиділи самі”, – ділиться токарівець.
Обстріли. “Головне, що ми живі!”
За словами Олександра Григоровича, до 2023 року у селі ще можна було хоч якось жити. А далі Токарівка та інші прибережні села вже знаходилися під постійним прицілом ворога. Почали травмуватися та гинути люди: хтось – на власному подвір’ї, хтось – на дорозі…
“На Хрещення вдарили з міномета у сусідський будинок. Ми тоді встигли вскочити в підвал, а згодом влупили посеред села – чоловіка і жінку одразу на смерть, а діти – старший хлопчик та немовля – залишились живі… До нас прилетіло у лютому 2024-го… Загорілися сарай, гараж, дров’ярня. Снаряд впав на дім, розвалило дах, повипадали крокви, повибивало вікна та двері, похилилася стіна. Благо, ми в той час поїхали до Херсона. Коли в селі почалися сильні обстріли, часто навідувалися з ночівлею до квартири сина, який із сім’єю виїхав до Одеси. Надовго дім не покидали, бо ж у селі на нас чекали батьки, господарство. Ми й не виїжджали через те, що не могли покинути стареньких батьків. Та речі потроху вивозили. Тож приїхали у Токарівку, а хати вже немає. Тепер уже всі почали збиратися в дорогу – мій батько перебрався з нами у сусіднє село, батьки жінки вирушили на Вінниччину”, – розповідає свою історію чоловік.
Олександр Григорович каже, що наразі у селі залишається близько 13 мешканців. Це переважно люди похилого віку, які не хочуть покидати зруйновані оселі. Аби не загинути від обстрілів, живуть у підвалах.
“У Токарівці немає ні світла, ні води. Туди уже ніхто не їздить – ні волонтери, ні служби. Але старі люди тримаються за руїни. Знаю, що одна бабця приходить на своє подвір’я і сідає на лавочці біля хати, якої немає. Чого чекає?..” – емоційно каже чоловік.
Олександр щиро зізнається: починати життя з нуля, та ще й не знаючи, що буде завтра, нестерпно важко. А головне – він дуже сумує за своїм будинком, риболовлею на Дніпрі, полем, яке далі обстрілює ворог.
“Жаль мені нашого дому, усього нажитого працею і відібраного Росією. Але найбільше жалкую за своєю мисливською собакою: Малиш задихнувся у хліві. Сьогодні ми навіть не можемо подати документи на “єВідновлення”, бо зруйноване житло знаходиться на лінії вогню. Мешкаємо в чужому домі, у який запросили добрі люди, отримуємо допомогу від волонтерів та сільської влади, і, попри біль у серці, розуміємо: головне, що живі. Значить, жива і наша віра – у те, що матимемо дім і у те, що після пережитого таки побачимо Перемогу!” – впевнений Олександр Стасюк.
Ірина Квітка
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network
