З турботою про мужніх та беззахисних
Кожен свідомий українець намагається наблизити перемогу і робить це у свій спосіб. Марина Унятицька з Дніпровського наприклад турбується про односельців, допомагає приготувати їжу для українських військових, годує покинутих тварин. Рідне село вона не полишала ні в період окупації, ні після визволення, коли ворожі обстріли майже не вщухають.
Після деокупації Дніпровського місцеві активістки долучилися до допомоги нашим військовим. Разом із сільською жіночою командою підтримки ЗСУ Марина допомагає нашим захисникам майже у всьому: приготуванні смачних домашніх страв, пранні та прасуванні одягу, забезпеченні побутовими речами. І це не просто вдячність за визволення, а справжня материнська турбота, бо кожного з них десь чекає сім’я…
А знаєте, як це готувати в умовах постійної загрози для життя? Майже нереально для тих, хто боїться, але це не про дніпровських жінок-волонтерів. Марина жартує, що обстріли навіть удосконалили їхні кулінарні здібності, зокрема, навчили дуже швидко чистити рибу.
Великого жіночого серця вистачає і на турботу про братів наших менших. Разом із односельчанкою Жанною Яковлевою та іншими небайдужими мешканцями Дніпровського Марина щодня годує покинутих тварин. На своїх рятівників постійно чекають десятки котиків і собачок, серед яких є хворі і травмовані. Страшно навіть уявити, яка доля спіткала б цих тварин без допомоги людей…
Запитую у Марини, хто вона у цій війні? Звідки така стійка сила до спротиву?
«Я звичайна жінка…», – після невеличкої паузи, сором’язливо промовила вона.
«Та ні, не звичайна», – подумала я, бо навіть у телефонній розмові відчувалася неймовірна енергія, яку випромінювала Марина.
Її шлях психологічної адаптації до нових реалій був доволі складним. Про вторгнення росії Марина дізналася з Фейсбуку. З голови не йшли думки про війну, на цілий місяць жінка впала у глибоку депресію. Неначе в тумані, все робила автоматично: набирала воду, облаштовувала підвал, збирала продукти. Ще до початку війни Марина відчувала якусь тривогу. Багато читала, спостерігала за виступами політиків. Своїми думками ділилася зі знайомими. Багато хто з них прислухався до порад і війна не заскочила їх зненацька. Пізніше вони дякували Марині, бо вчасно зняли гроші в банкоматі, заготовили продукти та все необхідне на перший випадок. Усе це допомогло пережити перший місяць окупації, коли в‘їзду до міста не було, а полиці магазинів спорожніли…
Подолати депресію допоміг інстинкт самозбереження. Прислухавшись до порад знайомого психолога, жінка повернулася до звичного способу життя. Тож знову, кожного ранку – зарядка, кава і цілий день турботи по господарству. Все стало на своє місце. А ще додалися пошуки осель для внутрішніх переселенців, допомога продуктами, речами людям, які залишилися без житла. Волонтерство наповнювало її життя змістом і, можливо, рятувало більше ніж тих, кому вона допомагала.
Звісно іноді свідомість поглинало гірке розчарування, виникало бажання виїхати з небезпечного місця. Жінка не знала, скільки ще має часу пожити, адже небезпека чатувала на кожному кроці. Потай виплакувала все, що було в душі. Проте не дозволяла собі показувати слабкість родині, яка почувала себе спокійно і захищено поряд із нею.
В юності Марина мріяла стати лікарем, але отримати медичну спеціальність не судилося. Проте сьогодні жінка виконує не менш важливу місію для своєї громади – лікує людські душі, допомагає односельцям у скрутну хвилину та рятує беззахисних тварин. Силу Марині дає непохитна віра у перемогу.
Олена Бутковська
Публікація підготовлена в рамках короткострокового проєкту громадської організації “Білозерський центр регіонального розвитку”, який підтримується Фондом реагування на надзвичайні ситуації для жінок і дівчат, заснованим #HIAS у співпраці з #VOICE в рамках проєкту, що фінансується #USAID під керівництвом Save the Children в Україні. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» і не обов’язково відображає погляди партнерів.
