Життя з нуля. Як мешканці зруйнованого Таврійського відновлюють село
Із перших днів повномасштабного вторгнення окупанти обстрілювали село Таврійське Правдинського старостату, що розташоване на межі Миколаївської та Херсонської областей. Тут не залишилося жодного вцілілого будинку. Місцеві мешканці вимушені були покидати рідні домівки, рятуючи власне життя.
Після деокупації Херсонщини люди, попри знищене все майно, таки почали повертатися додому. Крізь розпач і сльози вони розгрібали завали і намагалися хоч якось облаштувати побут у зруйнованому Таврійському – без світла, води, у розбитих будинках, гаражах, сараях і прибудовах.
Як сьогодні живуть ті, хто повернувся у прифронтове Таврійське, і чи відбудували наразі зруйноване ворогом – розповідають активні мешканки села, які згуртувалися навколо допомоги людям.
Ніна Іванова: “Боїмося починати життя знову!”
Про стареньку, розбиту ворогом і за два з половиною роки війни замулену, систему водопостачання розповідає мешканка Таврійського Ніна Сергіївна Іванова.
На щастя, у селі є декілька приватних свердловин. На подвір’ї Іванових свердловину глибиною 70 метрів за допомогою волонтерів пробурили вже під час війни, щоб вирішити непросту ситуацію з водою. Таким чином мешканці села качають воду у басейни, а на вулицях стоять кубові бочки, куди раз на тиждень віруючі волонтери привозять очищену воду.
Будинок, де мешкала Ніна з чоловіком та двома дітьми, пошкоджений ворожими атаками. Він без вікон та дверей, з побитою підлогою, але Івановим було куди повертатися – на щастя, збереглася система опалення та котел.
“Ми виїхали з села 12 березня – одразу після масованого обстрілу. Двох наших собак довелося випустити, а маленьких – йорка та “чехуашку” – забрали зі собою. Поселилися у знайомих в Миколаєві. Батьки ще залишилися у селі: старші люди виїжджали неохоче та пізніше, у кінці квітня, коли жити в Таврійському стало неможливо. Від прильотів гинули односельчани. Один чоловік пішов напувати корову, і його накрило, у іншого подружжя обстрілами вбило двох синів, а третій – загинув на фронті. Мій двоюрідний брат помер на власному подвір’ї внаслідок удару по Олександрівці. А я навіть не змогла приїхати, щоб його поховати. Тато через проблему з судинами під час війни втратив ногу. Тепер його доглядає мама, яка сама ледве ходить…” – ділиться наболілим жінка.
Родина Ніни Сергіївни повернулися додому 9 листопада – відразу, як ЗСУ звільнили сусіднє Правдине.
“Звичайно, те, що ми побачили, вразило до сліз, але у людей були набагато більші біди. Ми почали облаштовуватися та відновлювати зруйноване. Вирішили так: спочатку допомагатимемо людям, особливо похилого віку, яким самотужки не впоратися, а потім – собі. Разом із небайдужими односельчанками Ольгою Хмілевською, Оленою Теслею, Ларисою Захарчич шукали волонтерів, розбирали завали, вирішували проблему з водою. Бувало, у нашій хаті жило по 12–14 волонтерів із Одеси, Києва. Вони ремонтували людям будинки. Дуже багато допомагали віруючі волонтери з Черкас – вони завезли 150 тон будматеріалів. Не забуває про Таврійське і старостат – за підтримки старости Любов Василівни Шевченко нам у село привозять продукти харчування, дрова на зиму”, – розповідає Ніна.
Та її родина також потребує підтримки. Батькові вкрай потрібен електричний інвалідний візок. І хоч сім’я вже звернулася у безліч благодійних організацій, результату поки немає, а батько не може всидіти вдома, хоче бути серед людей.
Батько Ніни Іванової, який втратив ногу
До війни Ніна з чоловіком працювали в приватному горіховому саду, вирощували приблизно 8 тисяч саджанців горіхів та павлонії. Сад згорів повністю, тож тепер жінка займається господарством, а чоловік із сином – на сезонній роботі.
“Вони знищили все. Тепер дивитися на цю територію моторошно. Зрозуміло, що з часом відбудуємо, але, знаєте, ми боїмося щось змінювати, відновлювати, навіть розводити господарство, бо не знаємо напевне, чи не зруйнує той клятий ворог наше життя знову!” – ділиться наболілим Ніна Іванова.
Олена Тесля: “Наша хата згоріла до фундаменту”
“24 березня 2022-го наше Таврійське бомбили так, що ми з батьками сиділи у підвалі й думали, чи витримає він удари… 15-річна донечка Діанка тряслася від страху, ми молилися, щоб вижити! А коли вийшли на вулицю, побачили, що у хаті знесло, вікна, двері, частину даху… Але тоді вона хоч ще була!” – починає важку розмову Олена Анатоліївна.
Після тієї жахливої ночі сім’я з маленькими сумочками, які встигли взяти, та з паспортами виїхали з села.
До повномасштабної війни родина мешкала у великому будинку – Олена з чоловіком та донечкою, її сестра, мама з татом. Разом господарювали, тримали худобу, власним трактором обробляли землю. Але їхній дім, все майно та живність згоріли повністю, коли родина уже була в безпеці.
Усе, що залишилося від хати Олени Теслі
У Тернополі, де вони опинилися, чоловіка Альони мобілізували до війська. У жовтні 2022 року він отримав важке поранення і опинився у Дніпрі. У клінічній лікарні імені Мечникова йому зробили кілька операцій, посічені уламками ноги вдалося врятувати, але в одній – тепер 11 шурупів.
“У село ми повернулися через рік – в травні 2023-го. Спочатку приїхали батьки, потім ми. Я побачила фундамент хати, який залишився після пожежі і зрозуміла, що в 39 років потрібно починати життя з нуля. Батьки жили у сусідів, потім на складі. У мирному житті ми тримали невеличкий продуктовий магазинчик, стіни якого вціліли. Неушкодженим залишився і склад – маленька прибудова. Згодом волонтерів із Черкас привезли шифер, деревину та інші будматеріали, ми зробили невеличку прибудову до сараю і перебралися туди. Згодом почали зводити хату – самотужки побудували стіни, а накрити будинок нам знову ж таки допомогли віруючі волонтери з Черкас. Благодійний фонд “Солідарність” надав кошти, на які ми закупили вікна, двері, цемент і пісок для стяжки”, – продовжує ділитися спогадами жінка.
Вона з хвилюванням пригадує, як мамі перед самою війною зробили у Херсоні операцію по онкології. 25 лютого 2022 року вони вимушені були забрати її, хвору. Лише людська підтримка допомогла не зламатися та вижити.
“Розумієте, ми ж усі тут, у Таврійському, під державні програми поки не підпадаємо, бо село наближене до бойових дій. Звичайно, подалися на єВідновлення, але розуміємо, що результат буде не скоро, а жити якось потрібно вже. Моя односельчанка Ніна Іванова сконтактувала з волонтерами із Києва, які привезли і облаштували для нашої сім’ї сучасний модульний будинок. Тепер там мешкають батьки, сестра, донечка. Ми з чоловіком ще досі живемо на складі. У будинку вже прошпакльовані стіни, є дах, двері, вікна. Працівники газової служби підвели до хати газ, а завдяки небайдужим людям у нас є газова плита. Але ще потрібно зробити опалення, поставити котел, і придбати хоча б якусь елементарну техніку, меблі, бо не залишилося ні столика, ні стільчика…” – ділиться наболілим Олена Анатоліївна.
Жінка розповідає, що в Таврійському нині у таких умовах усі 115 родин, у яких – 40 діток.
Фото Олени Теслі, їм у село волонтери завезли ліжка для людей, у яких все вигоріло.
“Разом із активними мешканцями влаштовуємо прибирання, розвозимо воду, шукаємо волонтерів. Ми потроху розпочинаємо торгівлю у магазині, завозимо елементарне. До війни ми ще й пай мали, власним трактором обробляли три гектари землі, сіяли пшеницю. Гарне у нас було село! І буде! Бо ми повернулися, ми тут є і все відновимо. Аби лиш мир настав і хлопці не гинули…” – переконана жінка.
Ірина Квітка
