Живі, здорові, але серце лишилося вдома
Сильна українська жінка – це не просто красиве словосполучення, це реальні історії величезної сили духу, порятунку і самопожертви. Яскравий приклад сильної українки – білозерчанка Альона Богдуєва.
Про найдорожче
Три роки тому Альона втратила чоловіка і залишилася з трьома неповнолітніми синочками. Тоді їй здавалося, що вона більше ніколи не стане щасливою. Пережити важку втрату жінці допомогли діти, і не лише власні. Напередодні трагедії подружжя вирішило взяти на виховання п’ятьох племінників чоловіка, які залишилися напівсиротами. Після смерті коханого Альона не відмовилася від цього рішення.
Діти стали змістом її життя. Багатодітна мама, котра взяла на себе таку величезну відповідальність, зрозуміла, що саме у цьому її покликання. Вона зуміла знайти спільну мову з кожною дитиною, в її серці вистачає любові і тепла для всіх.
Велика родина жила спокійним і розміреним життям, аж доки 24 лютого о четвертій ранку не пролунали вибухи…
«До мене у кімнату забіг сполоханий Ваня і сказав: «Мама, почалася війна». Від вибухів у Чорнобаївці в нашому будинку задвиготіли вікна і двері. Діти почали панікувати, – згадує Альона, – Але паніка ніколи нікому не допомагала. І хоч мені теж було дуже тривожно, я взяла себе в руки і заспокоїла дітей. Потім почала дзвонити усім своїм друзям. Ніхто не міг повірити цій новині…»
А потім була окупація. Старші хлопці в родині влаштували на даху будинку справжній спостережний пункт. Часто бачили в повітрі сліди від пуску ракет, ворожу авіацію, вибухи в стороні Киселівки та Посад-Покровського, як полями рухалася російська техніка. Все це нагадувало якусь паралельну реальність… Але через деякий час ворожа техніка з’явилася біля будинку родини. То був перший обхід військових по дворах. «Я не боялася окупантів, єдине, що мене хвилювало, щоб ніхто з них не образив моїх дітей. Проте, дякувати Богу, вони до нас не заходили». Потім ворожі «зетки» заполонили Білозерку, на дорогах встановили блокпости. Перевірки населення почастішали, почалися викрадення людей. Багато білозерців виїхало із селища.
В окупації Альона з дітьми протрималися півтора місяця. Жінка до останнього не хотіла покидати свій будинок, сподівалася, що ось-ось селище визволять і все стане на свої місця. Тай їхати не було куди, рідних на підконтрольній Україні території у неї не було. А ще лякали історії про обстріли цивільних у дорозі. Але потім, після дзвінка друзів, які виїхали до Польщі, вона все ж таки наважилася евакуюватися. «Я взагалі спонтанна жінка, – посміхається Альона, – Ми зібрали речі за декілька годин і виїхали з дому. Перед цим я запитала себе: що моїх дітей чекає вдома, чи зможу я їх убезпечити? Залишатися було дуже ризиковано. Переконана, що жодні матеріальні цінності не варті людського життя. А діти – це і є моє життя».
10 днів до спокою
У дорогу Альона вирушила на власній автівці і взяла з собою не лише своїх дітей, а й знайомого хлопчика, батьки якого попросили вивезти сина. Звісно в однин ВАЗ всі б не помістилися, тож жінка знайшла додатковий транспорт. Крім того Альона запропонувала виїхати ще й сусідським родинам. Тож, 15 квітня у дорогу вирушили дві автівки, за кермом яких були жінки.
На той час єдиний відносно безпечний маршрут пролягав через Снігурівку. По дорозі до Альони з сусідами приєдналися ще дві автівки з Білозерки. Так утворилася невеличка автоколона односельців, які підтримували один одного під час евакуації. Взагалі в той день з Херсонщини виїжджала доволі велика кількість машин.
Оскільки в автівках білозерців було багато дітей, їх швидко пропускали на блокпостах. Проте без пригод дорога все ж не обійшлася. Поблизу Снігурівки в Альони зламалася автівка. «Нерви були на межі, – розповідає багатодітна мама, – Бездоріжжя, російські військові, спалена у полях техніка, звуки снарядів, які летіли над головою, а на додачу до цього ще й машина підвела». На допомогу жінці прийшли односельці, з якими вона виїхала з Білозерки. До Миколаєва машину дотягнули на тросі.
До сусіднього міста білозерці дісталися під вечір. Родину Богдуєвих взяли під опіку миколаївські волонтери. Доїхати до Львова, а потім і до Польщі допомогла жінка, з якою Альона познайомилася у Миколаєві. Вона теж була мамою-вихователькою Будинку сімейного типу. Дорога до Польщі зайняла десять днів. Свій ВАЗ Альона віддала волонтерам у Миколаєві з думкою про те, що він може врятувати комусь життя. На таких вчинках будується наша перемога…
Гостинність Польщі
Зі Львова родина попрямувала до невеличкого міста Шамоцин у північно-західній частині Польщі. Тут на них вже чекав обладнаний будиночок для біженців. Місцеві волонтери зробили у ньому ремонт та повністю укомплектували приміщення меблями, посудом та побутовою технікою. Сьогодні у котеджі живуть багатодітні українські родини, які мають статус Будинків сімейного типу: дві родини – з Білозерки, ще дві – з Нововоронцовки.
«Нам дуже пощастило потрапити саме сюди, – ділиться Альона. Поляки – неймовірні люди. Вони подбали про все, щоб ми почувалися тут комфортно. А головне, що ми відчуваємо підтримку, розуміння і співпереживання за долю України. Місцевий староста і його заступник запевнили нас, що ми можемо знаходитися у містечку стільки, скільки нам треба і завжди розраховувати на їхню допомогу. Я безмежно вдячна і полякам, і всім своїм друзям, які постійно підтримують мене. Я дійсно щаслива мати поруч таких людей».
Окрім житлового питання місцеві допомагають родині з одягом і продуктами харчування. Не забуває про українців і рідна держава, яка щомісяця виплачує кошти на дітей з БСТ.
Альона розповідає про високу культуру поведінки поляків, якій варто повчитися українцям. Тут дійсно відчуваються повага до європейських цінностей. Скрізь порядок і чистота, охайні вулички, майданчики і площі. «Мені подобається ставлення місцевих до життя. Більшість із них живе в орендованих квартирах, вони важко працюють, але знаходять час для сімейного відпочинку і подорожей, постійно ходять до церкви. І взагалі, більш життєрадісні і щасливі. Тут чудова громада, гарна природа, але ми все одно хочемо додому», – говорить багатодітна мама.
Мрії про дім
Сьогодні родина Богдуєвих знаходиться за дві тисячі кілометрів від Білозерки. Здавалося б, можна замислитися про остаточний переїзд до Польщі, адже там наразі більше можливостей і перспектив. Діти ходять до школи, швидко вивчають мову. Проте після перемоги Альона націлена повернутися додому: «Я знаю, що на Україну чекають непрості часи, але моє серце там, у Білозерці. Мої діти теж дуже хочуть додому, як і всі родини, які живуть поряд із нами. Ми віримо у перемогу і щодня молимося за наших військових».
Наталія Свирида
